Ательє історій

В основі “Ательє історій” ідея розвитку зв'язків між людьми та культурами, між тими речами та місцями, які залишаються значущими для людини попри складні обставини. “Ательє історій” досліджує яку роль відіграють практики рукоділля у житті українських біженців різних поколінь та поширює "теплі історії"серед ком'юніті українців у різних куточках світу. Ми хочемо віддати шану унікальним зв'язкам між домом і культурними традиціями, які сформували знання про ремісницьку роботу.


Проєкт “Ательє історій” є частиною Vidnova Program — індивідуально розробленої програми для активістів громадянського суспільства з України, яка дає їм змогу продовжувати свою роботу та налагоджувати зв’язки з іншими європейськими та українськими партнерськими організаціями.

www.instagram.com/vidnovafellowship/

#vidnovafellowship #vidnovaeurope #vidnovaukraine

Кураторка проєкту: Юлія Голоднікова

Кураторка соціальної цініціативи "Тепло, як удома": Надія Тріфонова

Художниця: Римма Миленкова

Фотограф: Норберт Бек


#TheAtelierofStories #HelloCraft.UA #українськімейкери #теплі_історії


Теплий кардиган у спекотний день
Дев’ять років, що минули від початку війни в Україні, переселенка з Макіївки, журналістка та відеографка Діана Колодяжна вимушено шукала новий дім вже у трьох містах. Втім, увесь цей час вона подорожує із речами та звичками, що єднають її зі справжнім домом.
Моя мама в'яже багато років. Я з дитинства пам'ятаю, що бабуся в'язала. Але, якщо бабуся в'язала шкарпетки чи рукавиці, то мама пішла далі: вона – експериментувала з візерунками, формами, нитками. Її навчили в'язати ще у гуртку в нашому селищі. Довгий час вона про це і не згадувала. Здається, закинула спиці і забула про них. Але раптом вона повернулася до в'язання. Напевно, тоді, коли я вже була підлітком.

В'язати мене навчила бабуся. Перше, що ми створили із нею разом – це шкарпетки. Пам'ятаю, що це було ніби щось зі світу фантастики: чотири палки, нитки, і зі всього цього виходить щось реальне… шкарпетка. В'язати самій не завжди виходило через брак терпіння, але я любила сидіти і дивитись, як це роблять мама і бабуся.

Інколи мені кортить пов'язати, але зупиняє те, що для цього треба підготуватися, купити спиці та нитки. Тож у вільний час я швидше займаю себе іншими видами рукоділля: то вишиваю, то працюю з бісером.

За кілька років до початку війни я приїхала вчитись у Слов'янськ. Фактично це був перший раз, коли я покинула дім й почала жити сама. Ось тоді мені дуже хотілося в'язати. Можливо, це було бажання відчувати себе, як вдома?
Першим моїм доробком став короткий шарфик. Я створила пробний варіант, але була у захваті. А потім ще одне радісне чуття – я в'язала шкарпетки для сусідки. які вона носила ледь не щодня. Я усвідомила, тоді, що це моя особиста форма піклування про людину.

Хоча мама мені завжди в'язала багато крутих речей, я не дуже часто їх носила. Вони здавалися мені важкими. Одного разу мама ледве не образилася на мене, коли я відмовилася від чергової шапки, яку вона хотіла мені зробити.

Напередодні повномасштабного вторгнення в якійсь із соцмереж я побачила цікавий кардиган та скинула мамі, попросила зв'язати. Вона накупила ниток та приїхала його робити до мене.
Коли я евакуювалася з Києва, то взяла кардиган із собою. Навіщо? Він взагалі не практичний, в дірочку, займає багато місця, але лишити його я не могла. Мама в’язала цю реч фактично на моїх очах день і ніч.
В евакуації у Львові я одягнула кардиган лише один раз. Був спекотний день, люди ховалися від сонця, а я навпаки. Я шла по вулиці з думками про те, що з одного боку, на мені красива річ, яку мені зробила найближча людина. Але я не знаю, коли я побачу її знов. Та чи побачу взагалі?

Пригадую, що підлітком, куди б я не пішла, люди звертали увагу на ті речі, які зв’язала мама. Коли я казала, що це вона мені зробила, не комусь іншому або на продаж, а саме мені, то відчувала неймовірне піднесення. Чи усвідомлювала я у дитинстві, що час від часу ніби використовувала в'язання для того, щоби посилити зв’язок з нею? Гадаю, що ні.

Но все змінилося. Пам’ять – не чемодан, вона краще зберігає важливі речі та знаходить їм місце. І я їй вдячна за це тепло.

Warm cardigan on a hot day
Nine years have passed since the beginning of the war in Ukraine. A migrant from Makiyivka, journalist, and videographer Diana Kolodyazhna was forced to look for a new home in three cities. However, all this time, she travels with things and habits that connect her with her natural home.
My mother has been knitting for many years. I remember from my childhood that my grandmother used to knit. But if my grandmother knitted socks or mittens, my mother went further: she experimented with patterns, shapes, and threads. She learned to knit in a club in our village. For a long time, she did not mention it. She dropped the needles and forgot about them. But suddenly, she returned to knitting, probably when I was already a teenager.

My grandmother taught me to knit. The first thing we created together with her was socks. I remember that it was like something from the world of fiction: four sticks, threads, and from all this, something real comes out... a sock. I didn't always manage to knit myself because of a lack of patience, but I liked to sit and watch my mother and grandmother do it.

Sometimes, I want to knit, but what stops me is that I have to buy needles and threads. So, in my free time, I would instead occupy myself with other types of needlework: sometimes embroider, and sometimes I work with beads.

A few years before the start of the war, I came to study in Slovyansk. It was the first time I left home and started living independently. That's when I wanted to knit. Maybe it was the desire to feel at home.

My first finished product was a short scarf. I created a trial version, but I was delighted. And then another joyful feeling - I knitted socks for my neighbor, which she wore almost daily. I realized then that this is my way of caring for someone.

Although my mother always knitted me many cool things, I only wore them sometimes. They seemed heavy to me. One day, my mother almost got angry when I declined a hat she wanted to make me.
On the eve of a full-scale invasion in one of the social networks, I saw an exciting cardigan, threw it off to my mother, and asked her to knit it. She bought thread and came to make it for me.

When I evacuated from Kyiv, I took a cardigan with me. Why? It is not practical to wear at all, with lots of tiny holes, and it takes up a lot of space, but I could not leave it. My mother knitted this thing in front of me day and night.
During the evacuation in Lviv, I wore a cardigan only once. It was a hot day; people were hiding from the sun, and I was the opposite. I walked down the street with thoughts that, on the one hand, I was wearing a beautiful thing that the person closest to me had made. But I don't know when I will see her again. But will I see at all?

I remember that as a teenager, people paid attention to what my mother had made for me wherever I went. When I said that she did it for me, not for someone else or sale, but for me, I felt incredible joy. Did I realize I sometimes used knitting to connect with her as a child? I think not.

But everything has changed. Memory is not a suitcase; it stores important things better and finds a place for them. And I am grateful to her for this warmth.

The story was recorded by Peter Smirnov, according to Diana Kolodyazhnaya.
English translation by Oksana Bukanova.

The Atelier of Stories Project is part of the program Vidnova Fellowship, an individually designed program for civil society actors from Ukraine, that enables them to continue their work and to network with other European and Ukrainian partner organizations.
www.instagram.com/vidnovafellowship/
#vidnovafellowship#vidnovaeurope #vidnovaukraine
#TheAtelier_of_Stories HelloCraft.UA#handmade#warmstories

Теплі історії
Film
Live Forever
Hilarious documentary about the Britpop music scene in the Nineties, featuring all the main brands of the scene exposing the truth behind the myths.
Interview
Oasis from the Archives
Just before the release of Definitely Maybe, Caspar Llewellyn Smith caught up with Noel Gallagher to find out about scraps with Liam, spats with Suede, and why people would still be listening to his band's debut album in 20 years' time.
Website
Class of '94
BBC celebrates the 20th anniversary of Britpop with series of special programs and features.
В'язання як активістська практика
Першу леді Елеонор Рузвельт часто фотографували, коли вона в'язала для військових або, принаймні, тримала свою об'ємну сумку для в'язання. 31 вересня 1941 року в Waldorf-Astoria в Нью-Йорку, у Нью-Йорку, 31 вересня 1941 року вона фактично поклала початок ініціативам із в’язання під час Другої світової війни.
Film
В'язання для перемоги: історичні факти
Hilarious documentary about the Britpop music scene in the Nineties, featuring all the main brands of the scene exposing the truth behind the myths.
Interview
«Військово-морському флоту потрібні люди, але йому також потрібні в’язальниці»
Just before the release of Definitely Maybe, Caspar Llewellyn Smith caught up with Noel Gallagher to find out about scraps with Liam, spats with Suede, and why people would still be listening to his band's debut album in 20 years' time.
Website
Всесвітній День в’язання на публіці. Як і коли з’явилося це свято?
BBC celebrates the 20th anniversary of Britpop with series of special programs and features.