Дев’ять років, що минули від початку війни в Україні, переселенка з Макіївки, журналістка та відеографка Діана Колодяжна вимушено шукала новий дім вже у трьох містах. Втім, увесь цей час вона подорожує із речами та звичками, що єднають її зі справжнім домом.

Моя мама в'яже багато років. Я з дитинства пам'ятаю, що бабуся в'язала. Але, якщо бабуся в'язала шкарпетки чи рукавиці, то мама пішла далі: вона – експериментувала з візерунками, формами, нитками. Її навчили в'язати ще у гуртку в нашому селищі. Довгий час вона про це і не згадувала. Здається, закинула спиці і забула про них. Але раптом вона повернулася до в'язання. Напевно, тоді, коли я вже була підлітком.

В'язати мене навчила бабуся. Перше, що ми створили із нею разом – це шкарпетки. Пам'ятаю, що це було ніби щось зі світу фантастики: чотири палки, нитки, і зі всього цього виходить щось реальне… шкарпетка. В'язати самій не завжди виходило через брак терпіння, але я любила сидіти і дивитись, як це роблять мама і бабуся.

Інколи мені кортить пов'язати, але зупиняє те, що для цього треба підготуватися, купити спиці та нитки. Тож у вільний час я швидше займаю себе іншими видами рукоділля: то вишиваю, то працюю з бісером.

За кілька років до початку війни я приїхала вчитись у Слов'янськ. Фактично це був перший раз, коли я покинула дім й почала жити сама. Ось тоді мені дуже хотілося в'язати. Можливо, це було бажання відчувати себе, як вдома?

Першим моїм доробком став короткий шарфик. Я створила пробний варіант, але була у захваті. А потім ще одне радісне чуття – я в'язала шкарпетки для сусідки. які вона носила ледь не щодня. Я усвідомила, тоді, що це моя особиста форма піклування про людину.

Хоча мама мені завжди в'язала багато крутих речей, я не дуже часто їх носила. Вони здавалися мені важкими. Одного разу мама ледве не образилася на мене, коли я відмовилася від чергової шапки, яку вона хотіла мені зробити.

Напередодні повномасштабного вторгнення в якійсь із соцмереж я побачила цікавий кардиган та скинула мамі, попросила зв'язати. Вона накупила ниток та приїхала його робити до мене.
Коли я евакуювалася з Києва, то взяла кардиган із собою. Навіщо? Він взагалі не практичний, в дірочку, займає багато місця, але лишити його я не могла. Мама в’язала цю реч фактично на моїх очах день і ніч.
В евакуації у Львові я одягнула кардиган лише один раз. Був спекотний день, люди ховалися від сонця, а я навпаки. Я шла по вулиці з думками про те, що з одного боку, на мені красива річ, яку мені зробила найближча людина. Але я не знаю, коли я побачу її знов. Та чи побачу взагалі?

Пригадую, що підлітком, куди б я не пішла, люди звертали увагу на ті речі, які зв’язала мама. Коли я казала, що це вона мені зробила, не комусь іншому або на продаж, а саме мені, то відчувала неймовірне піднесення. Чи усвідомлювала я у дитинстві, що час від часу ніби використовувала в'язання для того, щоби посилити зв’язок з нею? Гадаю, що ні.

Но все змінилося. Пам’ять – не чемодан, вона краще зберігає важливі речі та знаходить їм місце. І я їй вдячна за це тепло.


Історію записав Петро Смірнов