Насправді ми не були готові до війни, ніхто не очікував, що нікопольські бомбосховища та підвали стануть місцем постійного проживання. Добре, що в нашій Школі мистецтв гарно облаштоване сховище. До нас постійно йшли люди, і були потрібні сухі пайки та теплі речі, щоб чимось вкритися вночі. У лютому, березні, квітні в підвалі, напевно, було близько 60 людей на день. Хтось приходив лише на ніч, а залишався на чотири доби або й на десять. Це сховище стало моїм другим домом.
Я почала багато читати й одного разу натрапила на спогади репресованого в'язня, який розповів про важливий епізод зі свого життя. Якось його слова закарбувалися в голові: першими помирали ті, хто чекав завтрашнього дня, мовляв, завтра буде краще. Потім – гинули ті, хто метушився й нічого не робив. Виживали ті, хто щодня піднімався і працював, не чекаючи ні на що. В уяві я була разом з останніми. Щодня прокидалася і працювала, бо дуже хотіла жити.

Коли Нікополь почали бомбардувати, люди були в паніці, ніхто не знав, що робити і куди бігти. Четвертого березня окупували Енергодар, і багато нікопольців були готові їхати куди завгодно. А ми з колежанками зібралися у Школі мистецтв, посиділи, поговорили і вирішили залишитися.

Спочатку створили студію крою та шиття і залучили мешканців міста. До нас прийшли люди, які ніколи в житті не тримали в руках голку з ниткою і ножиці. Ми закупили машинки, оверлоки, а згодом з'явилася ще й розпошивальна машина, щоби працювати з трикотажними тканинами. Найскладнішим виявилося найпростіше: нитки та голки, тому що магазини зачинилися, а їхні господарі повиїжджали, довелося шукати, де купувати. Однак ми швидко знайшли людей, які принесли тканини, потім ми налагодили контакти з одеськими підприємцями, де бізнес все ще працював, і процес пішов. Одеса переправляла нам матеріали, ми шили сумки, футболки, аптечки і поступово перетворилися на мініфабрику Школи мистецтв.

Знайшли й чим душу заспокоїти: відкрили для себе нову сторінку локальної історії. Виявляється, що Нікополь мав потужні традиції гончарного виробництва і підполивного розпису. На кінець ХVII – початок XVIII століття на Нікопольщині були заводи, де виготовляли різноманітну продукцію з червоної та білої глини. Для посуду використовували переважно червону і всі вироби маркували гербом міста. Саме ці позначки й допомогли ідентифікувати нікопольську кераміку. Ми зробили розвідку і зібрали різноманітний посуд у бабусь по селах, а коли порахували кількість, вийшло близько сотні предметів.
“Де все це зберігати?” – думала я. У студії образотворчого мистецтва не вистачало місця, і ми облаштували мінімузей у підвалі школи, поруч зі сховищем. Коли представники Нікопольського краєзнавчого музею про це дізналися, то були приголомшені, бо в їхній колекції таких артефактів взагалі немає.

Далі ми вивчали розписи і кольорову гаму та швидко зрозуміли, що відкрили фантастичну можливість щодо того, як зберегти пам'ять і знання про техніки роботи з глиною. Незабаром з'явилася і навчальна програма, що містить кілька важливих розділів: один присвячений процесу відтворення унікальної історії нікопольської кераміки, а другий тому, як її орнаменти використовують в образотворчому мистецтві.

Найцікавішою частиною цього дослідження виявилася практика. Спочатку ми переносили орнамент на звичайнісінькі паперові аркушики, далі - на тканину, але технологічно правильно було працювати з об'ємними формами та відтворити сферу, тож ми взяли глину. Але на той час місто вже дуже бомбили, світла майже не було, і без підживлення наша муфельна піч не могла нормально працювати. Тоді ми знайшли інший спосіб: почали заливати гіпс у формочки-півсфери і обробляти візерунки частинами.

Коли це вдалося, постало нове питання: ну, добре, маємо в руках дорогоцінні знання, а як ними можуть скористатися інші?

Отже, під виття сирен ми почали проводити майстер-класи з дітьми. У Нікополі багато об'єктів критичної інфраструктури, які не зупиняють своєї роботи, тож, поки батьки працювали, їхні діти були в нашій школі мистецтв і займалися творчістю. Потім за ними потягнулися й дорослі, навіть ті, хто жодного разу не тримав пензлика в руках. Часто люди просто йшли пішки, бо транспорт уже зупинився, з одного кінця міста в інший – тільки заради того, щоби потрапити в своє коло і не сидіти вдома всю ніч без світла. Ніхто не хотів бути наодинці з війною.

Мистецтво лікувало, але у вересні мені довелося зупинитися та перезавантажитися: мого ресурсу вистачило лише на сім місяців. Я відчула, що стала байдужою до життя, швидко втомлювалась і постійно хотіла спати. Мені стало зле.

Чи виникало бажання виїхати?

У серпні 2022 року було дуже гаряче, мені побили квартиру і гараж, стало незрозуміло взагалі, як жити далі. Було відчуття, ніби ми бігли, бігли і прибігли: у свої надцять років я залишилася біля розбитого корита… Був момент, коли просто хотілося все кинути, а потім я зрозуміла: ну, а де ми комусь потрібні?

У Нікополі я почала шити. Актовий зал нашої Школи мистецтв, який мав 70 місць, швидко перетворився на хаб, відчинений для нікопольців, які хочуть бути у чомусь корисними. Дехто з них навіть заздалегідь місця займав, а іноді люди працювали у дві зміни. Спочатку в нас було чотири швейні машини. Потім дехто з наших швачок придбав ще, і разом вийшло десять плюс два оверлоки. Здається, непогано.

Робота почалася з перешивання одягу – поки йшла війна, хтось погладшав, а хтось схуднув, а далі – шили аптечки та балаклави. Одного дня ми з Олею, моєю колежанкою, вирішили: “А пошиймо-но щось собі? Скоро весна, а в нас нічого немає, і всі магазини зачинені. Пошиймо плаття? Ми постійно ходимо в штанах, бо обстріли можуть застати будь-де. Коли одягнемо сукні, то покладемо штани в сумки чи у рюкзак і будемо носити на випадки, коли місто атакують. Пошиємо плаття, щоби вони нас тішили”.


І ми пошили одне плаття, друге, третє. А потім ще й костюми, і такі гарні, що ніхто не вірить, що це не промислове виробництво. В іншому місті, де я була у відрядженні, люди запитували: “Чи це український виробник?” Я тоді засмутилася: якщо скажу правду, що сама його зробила, почнуть роздивлятися шви і шукати недоліки. У нас так часто люди роблять. Але я сказала правду.

Ми шиємо не лише тоді, коли є потреба в одязі, бувають моменти, що все погано, і ми з Олею йдемо в той кабінет, де стоїть розкрійний стіл, беремо викрійку, тканину, сантиметр, і я кажу: “Дівчата, кому сьогодні?” Несподівано знаходиться модель, ми починаємо думати, як правильно зробити горловину, пройму, рукав, і так на світ народжується нова сукня.

Крім шиття, ми робили брошки, створювали сумки в техніці макраме. Але на цьому я не зупинилася і повернулася до свого давнього захоплення – вишивання, та спробувала відтворити автентичний нікопольський орнамент на рушнику для пасхального кошика.

Вишивка вийшла дуже гарною, саме тому я більше не побачу свого рушника, бо його забрали для дослідження наші музейники. Їм стало цікаво розв’язати спірне питання щодо айдентики Нікополя. Можливо, тепер мій рушник стане макетом для тренувань інших. Але я за тим не сумую.
Щоразу, коли в Школі мистецтв завершується майстер-клас, люди мені пишуть особисті повідомлення: “Олю, а коли буде наступний?” Тобто ще не закінчився цей, а вони вже чекають наступного, бо це єдине, що дає людям радість. У відповідь я пишу приблизну дату і починаю готуватися.

Історія записана зі слів Ольги Пастушок, м.Нікополь

Проєкт “Ательє історій” є частиною Vidnova Program — індивідуально розробленої програми для активістів громадянського суспільства з України, яка дає їм змогу продовжувати свою роботу та налагоджувати зв’язки з іншими європейськими та українськими партнерськими організаціями.
www.instagram.com/vidnovafellowship/
#vidnovafellowship #vidnovaeurope #vidnovaukraine
Кураторка проєкту: Юлія Голоднікова
Колаж: Римма Миленкова
#TheAtelierofStories #HelloCraft.UA #теплі_історії #TheAtelier_of_Stories #українськіремісниці #теплі_історії